«Найправославніші" із православних

У теперішній час серед православних людей можна почути дивні розмови на тему компетентності церковного управління. Результатом цього є різні форми виступів проти церковної влади, єпископату та Священного Синоду, проголошення «церковників» некомпетентними, накреслення плану дій, відмінного від установленого Церквою порядку. Все частіше лунають ультимативні попередження чи навіть погрози з вуст «найправославніших із православних» у адресу священноначалія при незгоді останніх іти на повідку у перших. У деякій літературі, яку в основному роздають безкоштовно, уже є натяки на те, що «церковники» ніби то не дбають про наше спасіння, тому ми повинні відстояти свої осібні погляди та взяти «справу» у свої руки.
На деяких парафіях члени парафіяльних рад роблять нерідко вдалі спроби повелівати настоятелями храмів, диктувати їм свої умови, бо має бути так як вони сказали. Самі розумієте, що мова про те, що так буде краще, зовсім не йде у таких випадках. Питання, які мали б розглядатися на церковних зборах часто-густо розглядає голова парафіяльної ради! Страхають священників заміною їх на іншого священника, який буде робити «так як ми скажемо», зменшенням місячного утримання, переходом до іншої юрисдикції, та таке інше. Ці та подібні їм групи пробують показати священнослужителів як відокремлену від православного «загалу» групу, яку ж звичайно треба навчити як жити по «православному» (читай «по їхньому»). На жаль, такі «виклики» спокійному, сповненому Божою благодаттю церковному життю чути все частіше.
У цих свавільних заявах, а деколи і реальних вчинках не важко побачити спробу підміни авторитету Церкви (Тіла Христового) авторитетом тієї чи іншої особистості – будь то лідер якоїсь громадсько-релігійної організації, окремий священнослужитель, голова або члени парафіяльної ради чи самопроголошений «старець» або «стариця». Не дивно, що при цьому дуже швидко виникає культ особистості. Дивним якраз є те, що підмінюючи вчення Церкви на «богословствування» особистості, послідовники цих дій самовільно роблять з церквою те, чого прагла зробити вся комуністична машина – перетворюють всю красу живого, сповненого благодаттю церковного життя на культ.

Помилки у таких гаслах помітити не важко, адже вони не приховані; їх просто відмовляються бачити. Починається все із нав’язування думки, що ТАКІ священнослужителі нас не спасуть. Тоді вже стає логічним ізолювати «ТАКИХ» від себе та всіх інших і зайнятися самим своїми справами. У Православній Церкві справа спасіння – це наша особиста справа, але позитивний результат якої можливий тільки у колі таких же як ми особистостей, у колі тих які бажають і шукають спасіння, серед тих, хто бачить, що без Господа нашого Ісуса Христа та Його Святої Церкви наше особисте спасіння неможливе. Пустельники втікали у пустелі для того, щоб там у спокої піддати себе строгій оцінці і побачити те, що було необхідно виправити у собі, а користь від цього була і є для всієї Церкви. У якийсь момент часу ми самі, індивідуально починаємо розуміти, що нам потрібен Бог. Нам потрібен Бог бо ми починаємо розуміти, що самі ми не зможемо ані виправити себе ані розібратися у собі. Ми самі шукаємо шлях до місця, де би виразно відчувалася благодать Божа, тому рано чи пізно приходимо до Церкви. Хто би нас не привів до храму вперше, ніколи не приведе нас туди вдруге, якщо ми особисто не побачимо потреби повернутися через наведені вище мотиви. Ми залишимося в Церкві назавжди тільки тоді, коли відчуємо, що наші особистості разом складені у єдиний містичний богочоловічий організм Тіла Христового зростають духовно у міру Христову наповнюючись благодаттю Святого Духа, допомагаючи один одному долати перепони на шляху. Отже, особисте спасіння можливе всередині Христового містичного Тіла, Його Церкви, а не за її межами.

Друга помилка самочинних гасел заключається у ствердженні нібито загалом священнослужителі як ієрархічний церковний щабель не дбають про Церкву. Я не думаю, що я стверджуватиму щось нове, коли скажу, що священнослужителі спасаються у Церкві так само як і миряни. Священники - це не є якась особлива раса поставлена «з вище» з метою принести спасіння людям. Священнослужителі поставляються Церквою по принципу співробітництва Бога і людей (благодать священства від Христа – достойний кандидат від людей). Вони поставлені з метою бути так би мовити лідерами у спасінні, а спасає всіх нас Господь. Прямий обов’язок кожного священнослужителя – піклуватися про душі ввіреної їм пастви, оберігати паству від «вовків». За це ми, священнослужителі, дамо відповідь перед Господом нашим Ісусом Христом, коли предстанемо перед ним на суді. Отже, дбати про свою паству – святий обов’язок кожного священнослужителя. Але ж диму без вогню не буває: невже священнослужителі не можуть помилятися? Всі ми люди і всі ми можемо помилитися. Тому найвища форма Церковного Управління – це не священник, не єпископ, не патріарх, які в свою чергу мають свої обов’язки, а Помісний Собор Церкви, на якому представлені всі православні християни (священнослужителі, монашествуючі і миряни) і всі мають право одного голосу. Отже про Церкву дбає Сам Господь через Духа Святого, який настановляє, вчить членів Церкви всякій правді та істині.

Третя помилка свавільних закликів ігнорувати чи не підкорятися рішенню священноначалія заключається у спробі підміни Священного Синоду так би мовити «народним синодом». «Вони (тобто «синодали») не знають як все повинно бути, але ми (або ще гірше Я) точно знаємо правильну відповідь чи можливо вихід із складного становища». Спроба відірвати людей від живительної благодаті Божої, яка переповнює Церкву, у такому гаслі очевидна. Той, хто відчуває благодать Святого Духа у Церкві і живе нею, ніколи не піде проти Церкви. Розумний не рубає гілку на якій сидить і не плює у джерело з якого п’є. Ні, я навіть не пробую стверджувати, що Церква – це тільки священнослужителі. Церква Христова – це всі, хто у Христі брати і сестри, у кого одна (таж сама) віра і один (Той же Самий) Господь. Як уже відмічалося вище, ця Церква дбає про свої потреби на соборах (зборах), приймаючи рішення під проводом Святого Духа.

Четверта помилка виражається у ствердженні нібито «церковники» приймаючи «неправильні» рішення зістаються поза церквою, а дана «справедлива» група і є уособленням Церкви. Цей сценарій не новий. Протестантизм, а потім і сектантство пройшли і далі проходять якраз цим шляхом. Сила Православ'я у єдності віри і життя по вірі. Відділяється від Церкви якраз той, хто відходить від такої єдності.

П'ята помилка – це нав’язування лукавої думки нібито при виникненні будь-яких проблем, нічого не можна вирішити спокійним, благодатним, мирним шляхом. Є передбачені Церквою шляхи виправлення помилок та недоліків. Нам потрібно дотримуватися передбачених Церквою шляхів, слухатися настанов та рекомендацій Церкви якщо ми вважаємо себе дітьми матері-Церкви. Ніяка мати не бажає зла своїм дітям, а вчить їх як не нашкодити собі та вижити у світі неправди і зла. Стаючи на стезю свавілля у Церковних справах, ми виходимо за огорожу Церкви, де дуже легко можемо впасти, покалічитися чи навіть духовно загинути. Отже, якщо нас щось насторожує у житті Церкви, існують мирні шляхи розгляду наших непорозумінь та питань.
Так, шлях передбачений Церквою для вирішення спірних питань – це шлях, який потребує вивчення ситуації, публічного обговорення всередині Церкви, виваженості, молитви, перевірки та можливо створення особливих комісій. Мета церковного шляху – прийняття справедливого і правильного рішення, яке б допомогло справі спасіння всіх учасників втягнутих у дискусійне питання. Тому такий шлях ніколи не буде швидкий і короткий. 

Отож, шоста помилка «найправославніших із православних» - це бажання негайно бачити передбачене ними ж рішення відносно їхнього позову або вимоги, адже ж вони «знають» де правда. Після допущення даної помилки вже припускаються до прокльонів та погроз відкриваючи своє справжнє лице. Погрожують розправою, вищою інстанцією, переходом до «не вашого» церковного угрупування, а також банальним «Я вам іще покажу хто я такий (чи така)».

Чому нам важко зробити аналіз таких поступків? Що нам заважає говорити відверто на цю тему? Невже ми можемо так легко замінити благодать Святого Духа, яка переповнює Церкву Христову на бійку «заради» православ’я та на «транс» у криках і сварках? Чому люди так легко піддаються на такі справді антицерковні гасла?

У той час коли з якихось причин ми не погоджуємося з винесеним рішенням, звернімося до матері-Церкви смиренно, не втрачаючи християнської гідності викладаючи суть нашого питання. Для цього Церквою поставлені єпископи, які розглядають всі питання всередині ввіреної їм єпархії та є фактично першою і самою ближчою інстанцією у вирішенні внутрішньо-церковних запитів. Не проміняймо люблячу та благодатну Церкву-матір на злу, спустошену від духовних дарів та сповнену ненависті підспудну групу, яка замість благодаті Божої наповняє своїх послідовників гордістю, хибним благочестям та блюзнірством.

Чомусь викрики, погрози відокремлення та розправи все більше стають модними, а смирення, любов, терпіння, братерська допомога вважаються надбанням минулого та відкладаються як непотріб у далекий ящик. Можливо ми знаходимося на початку зародження нової зорі у православ’ї? Наскільки мені відомо, нічого нового і нічого спорідненого із справжнім християнством тут немає. Ненависть, гордість, бажання добитися свого будь-яким шляхом, небажання прислухатися до голосу Церкви… Християнство бореться із цими проявами вказуючи на гріховність таких поступків.

Найпростіша ситуація може стати складною при зміні відношення до неї особи чи осіб всередині даної обставини. Повсякденне життя у Церкві ( мається на увазі Церква як містичне тіло Христове, а не храм-споруда) може із благодатного та мирного враз перетворитися на важке та непривабливе при зміні нами напрямку руху відносно встановленого Церквою порядку. Це не дивно бо проти рожна іти важко: чим далі ідеш – тим глибша рана. Хибні вчення дають тільки хибне або химерне спасіння. Хибне – не від Христа. Справжнє та правдиве вчення є тільки у Церкви. Благодать Святого Духа дана тільки Церкві. Тому наше спасіння можливе тільки всередині Церкви де разом із іншими її членами ми ідемо нога в ногу до нашого спасіння у Христі. «Мода» на викрики та протистояння Церкві не нова – майже з самого початку були ті, хто противився Духу Божому. Вони опинилися поза Господньою Церквою.

Замість того, щоб кричати та погрожувати один одному нам ВСІМ потрібно вчитися жити у сповненій благодаті Святого Духа Церковній громаді. Час виправляти помилки для нас настав!